The exhibition WOMEN’S EYE was made possible thanks to the support of the Embassy of Switzerland in Ukraine and the Embassy of the Federal Republic of Germany Kyiv
Цього року Photo Kyiv запрошує художниць на спеціальний виставковий проєкт — Очима жінок. Проєкт направлений на боротьбу з несправедливим фактом недостатнього представництва художниць в світі мистецтва.
У наші часи, коли маса зображень вторгається у публічні та приватні сфери, і на цих зображеннях присутнє жіноче тіло то як об’єкт бажання, то як символ свободи та емансипації, яка ж точка зору жінок зі світу мистецтва?
Про що зараз думають художниці? Що їх бентежить? Які їхні щоденні проблеми та турботи? Як вони розкривають це через фотографію?
Це все відкриті питання які ми б хотіли поставити фотографкам з різних країн та з різним життєвим шляхом для того, щоб запалити сузір’я жінок-художниць в небі, яке зазвичай займають чоловіки.
Були відібрані 14 талановитих художниць з Канади, Німеччини, Греції, Швейцарії та України за їхній особливий погляд, який піднімає актуальні сьогодні теми, серед них: соціальні та історичні питання, які розкривають роль жінки в суспільстві та типові стереотипи; зображення жіночого тіла як пасивного об’єкта бажання або як суб’єкта власної постановки; гендерна ідентичність та питання рівності; використання нових цифрових технологій (3d-друк, віртуальна реальність); роль фотографії як інструмента само-рефлексії і спосібу подолати часто жорстку реальність життя та покращити її; концептуальні на естетичні питання, які включають в себе сприйняття оточення та візуальної реальності.
ОЧИМА ЖІНОК – Учасниці:
Delphine BURTIN (1974, Швейцарія), Jessie SCHAER (1997, Швейцарія), Mauren BRODBECK (1974, Швейцарія), Catherine LEUTENEGGER (1983, Швейцарія), Katrin NIEDERMEIER (1978, Німеччина), Anna MELNYKOVA (1983, Нідерланди-Україна), Kourtney ROY (1981, Канада-Франція), Johanna REICH (1977, Німеччина), Despina ZAIMIS (1971, Греція), Ioanna SAKELLARAKI (1989, Греція), Sarah CARP (1981, Швейцарія), Laurence RASTI (1990, Швейцарія), Lena Mucha (1983, Німеччина) та Julia GUNTHER (1979, Німеччина)
ОЧИМА ЖІНОК – Додаткова інформація про представлені серії
Delphine BURTIN (1974, Швейцарія) представить сім фотографій — сім «візуальних подій» — з її серії Encouble, 2013-2014. Заграваючи з неоднозначністю сприйняття її роботи намагаються розкрити тему ілюзій та зникнення через натюрморти або візуальні ребуси. Маючи погляд як архітектора, так і поета, Delphine Burtin будує сюрреалістичні композиції в оригінальну сценографію, яка заграє з візуальним сприйняттям глядача.
Маючи подібну концепцію, Jessie SCHAER (1997, Швейцарія) представить сім робіт зі своєї серії Сприйняття: від порожнечі до форми, над якою вона працювала в 2019 році. Її роботи — про ефемерне зіткнення між об’єктами та простором. Серія ставить під питання оточуюче середовище та безпосередню реальність, втручаючись в саме зображення. Авторка мінімально заповнює «пустий простір», зазвичай з іронією і при цьому без зайвої зарозумілості.
Завдяки фотографічній магії молодої художниці матеріали, які є незначними та досить простими, починають наче танцювати перед глядачем, як акробати.
Займаючись темою сприйняття реальності Mauren BRODBECK (1974, Швейцарія) цікавиться, яким чином фотографія може бути змінена та трансформована через цифрові комп’ютерні маніпуляції. Надихаючись красою кольорів та природи, вона досліджує пейзажну фотографію та натюрморти з квітами, використовуючи різні техніки зйомки та освітлення. В представленій серії Рухоме зображення нескінченності 2019 Mauren Brodbeck комбінує фотографію та перфоманс, змішуючи статичні зображення з яскравим життям за допомогою довгої витримки, колажів та діджитал мистецтва. Таким чином створюється зображення безкінечної реальності — посилаючись на Платона, який визначав таким чином весь фізичний світ.
Catherine LEUTENEGGER (1983, Швейцария) ставить під питання медіум фотографії та його кордони. Вона досліджує всюдисущість цифрових технологій та матеріалізації віртуального світу. Її серія Нова штучність — Роздруковані на 3д принтері будівлі (2015-) досліджує розвиток 3д-друку від мікроскопічного до монументального масштабу в різних бізнес-секторах. В Китаї, де одна компанія створила один з найбільших в світі 3д-принтерів і будує з його допомогою цілі дома, вона знімала ці монументальні «роздруківки». Однак цей процес, який на перший погляд має обмежений потенціал, все ще є досить експериментальним. Тому постають питання щодо надійності та стабільності, а також виникають етичні питання. Цікавлячись невдачами та помилками нової технології (Нова штучність — 3д-роздруковані невдачі) Catherine Leutenegger з деяким задоволенням вказує на те, що вона ще не до кінця опанована.
Katrin NIEDERMEIER (1978, Німеччина), у свою чергу досліджує різні рівні реальності за допомогою 3д-анімації в рамках серії Острів реальності будь-де , знятої в 2019. Авторка також працює з питанням жіночої ідентичності, про яку говорить через створення конфронтації двох вигаданих персонажів — Рози та її аватара Тесси, яка існує в штучному середовищі. Роза — це альтер-его художниці, вона шукає в цьому житті справжнє та її сенс, тим часом як Тесса — це аватар, придбаний в інтернеті за 35 доларів. Цей аватар являє собою «ідеальну» сексуальну жінку, яка наче очікує сексуальний контакт з глядачем. Так вона сприймається через домінування в віртуальному просторі чоловічих поглядів та сексизму. Але для Katrin Niedermeier це шлях вступити в контакт з самою собою і поставити питання своїй ідентичності як жінки, як матері, як дружині, як колишньому дизайнеру моди і, врешті решт, як художниці .
Жіноче тіло досить активно виставляється в ключі стандартів краси, які формувались століттями. А які стандарти сьогодні для чоловіків? Anna MELNYKOVA (1983, Нідерланди-Україна) розважливо ставить це питання у своїй серії Largo (2014), в яких звичайні чоловіки позують голими і приміряють на себе ролі іконічних персонажів минулого — Аполлона, Зевса, Пана або Ісуса Христа — та створюють таким чином нетрадиційні зворушливі зображення. Також потрібно згадати, що вона засновниця та куратор Організації жінок-фотографів України.
Kourtney ROY (1981, Канада-Франція) також працює з тілом, але зі своїм власним. Маючи схожість з підходом американської художниці Cindy Sherman, її роботи складаються з автопортретів, де фотографка зображує себе в різних контекстах в якості різних вигаданих персонажів з істотною долею самоіронії. В своїй серії Ідеальна жінка (2010) персонажі, зображені Kourtney Roy, виглядають нещасними та наче вони змирились зі звичайним життям і ролями, які були актуальні в десятиліття що минули. Чірлідерша, секретарка, домогосподиня, стюардеса, танцівниця, наречена та королева краси — всі вони позують однаково на однаковому кінематографічного фоні. Повторення їхніх поз та виразів обличчя акцентують ці глибокі стереотипи, які тяжіють над кожною жінкою.
Johanna REICH (1977, Germany) досліджує минуле. Її головні герої — це художниці 19 та 20 сторіч, які «пропали» з книг по мистецтву та історії. Її серія З’явитись знову I & II збирає роботи більше 400 художниць. Перша частина (не включена в виставку) складається з 3-годинного фільму, в якому показані 160 Polaroid знімків облич тих, хто був «забутий» історією. Друга частина фокусується на більш відомих художницях, про яких було сказано менше, ніж вони на це заслуговують. Ця частина складається з робіт великого розміру, які є сканованими Polaroid на першій стадії проявки, коли тільки формуються перші обриси зображення. Таким чином авторка створила примарні портрети таких талановитих художниць, як Claude Cahun, Leonor Fini, Corinne Michelle West, Frances B. Johnston, Tarsila do Amaral, Gertrud Arndt або Jessie Tarbox Beals. Роботи Johanna Reich продовжується також на сторінках Wikipedia, де вона створює статтю для кожної художниці з її проєкта. Таким чином їхні імена залишаться в історії.
В своїй серії Вічні каміння (2019) Despina ZAIMIS (1971, Греція) також говорить про пам’ять. Цей проєкт являє собою серію фотографічних композитів, на яких зображені стародавні каміння, скелі та мармурові стіни форуму в Римі, Італія. Для того, щоб розкрити їхню мінімальну на перший погляд красу та значну історичну цінність, художниця відредагувала зображення, ізолювавши ці каміння від їхнього оточення, та перекомпонувала їх в потрібній їй, іноді абстрактний спосіб. І якщо процес фотографування дає авторці змогу відчути зв’язок з фізичним світом, процес редагування допомагає їй знайти зв’язок з власним внутрішнім я.
Возз’єднання зі своїм грецьким корінням та традиціями відображається в нещодавньому фотографічному дослідженні Ioanna SAKELLARAKI (1989, Греція), результатом якого стала серія Істина в грунті (2019). Після смерті свого батька 4 роки тому, вона почала досліджувати традиційні грецькі поховальні ритуали та зосередилась на колективній скорботі та ритуальній жалобі на прикладі останніх представників професіональних плакальниць на півострові Мані. На межі між перформансом та постановкою, ритуальна жалоба створює простір, де може існувати смерть, та зіштовхує її з такими поняттями, як сім’я, релігія, міфологія і власне Я.
У схожому ключі, де фотографія створюється на перехресті між репортажем та постановкою, Sarah CARP (1981, Швейцарія) стримано розкриває свій приватний простір та розказує про свою сім’ю. В своїй недавній серії Інтермедіа Covid-19 (2020), де кожний може впізнати себе, вона знімає сценки зі своїми двома маленькими дочками у складні часи ув’язнення, самотності, очікувань та дивини. Починаючи з інтимного, вона створює позачасові наративи про універсальне, при цьому композиціям її робіт притаманна витонченість та зворушливість.
Laurence RASTI (1990, Швейцарія) також обрала сімейне оточення як відправний пункт своєї роботи. Вона народилась в іранській сім’ї, і її цікавить питання норм та правил швейцарського та іранського суспільства з точки зору впливу гендерних ролей, а також наслідки міграції та зневажання фундаментальних прав. Будучи чутливою до тем гендерної ідентичності та рівності в свої серії В Ірані немає гомосексуалів (2014-2016) — назва відсилає до слів колишнього іранського президента Махмуд Ахмадінежада — вона розвиває виразну візуальну мову, де поєднуються краса та скромність, і нагадує нам той факт, що в Ірані гомосексуальні відносини караються смертною карою.
Роботи Lena Mucha (1983, Німеччина) зосереджуються на історіях, пов’язаних з людськими правами, гендерними аспектами та соціальними змінами в рамках суспільства та етнічних груп, які недостатньо освітлюються. В своїй серії Los Primos – місцеві трансгендерні жінки в Колумбії (2018) авторка показує реалії трансгендерних жінок етнічної групи Ембера, які вимушені покидати власні громади для того, щоб вільно жити на невеликих кофейних фермах, де їх приймають і визнають. Los primos (кузини) — це прізвище, яким їх називають їхні знайомі.
Маючи схожу мету, Julia GUNTHER (1979, Німеччина), чиї роботи зосереджуються на соціальній справедливості та особливо на ролі жінок в суспільстві країн Африки на півдні від Сахари, показує боротьбу жінок проти неприйнятних сексуальних домовленостей. Її серія Ніякого сексу за рибу (2019) показує життя місцевих жінок з рибацьких сел на озері Вікторія (Кенія), які створили кооператив під назвою Ніякого сексу за рибу у протиставлення до “jaboya” — розповсюдженої практики обміну сексуальних послуг на рибу. Разом ці жінки володіють кількома лодками, які дозволяють їм ловити рибу власними силами. Таким чином вони можуть зламати традиційну систему гендерних ролей яка домінує в більшості рибацьких сіл, де чоловіки виловлюють рибу та контролюють її поставки, а жінки займаються продажем риби, але вимушені торговатися сексуальними послугами, щоб отримати свою частину.
