Обличчя війни – необхідний показ як пронизливе свідчення

Жорстоке вторгнення в Україну 24 лютого раптово змінило обличчя світу. Неймовірні зображення нелюдського нападу починають вторгатися в соцмережі, провокуючи одночасно нерозуміння, шок і жах. Як би добре ми не були поінформовані в цей час завдяки зображенням в режимі реального часу, ми парадоксально стикаємося з питанням достовірності побаченого і фейкових новин. Наше “сьогодні” підступно підживлене ефективною кремлівською пропагандою, і здається, зараз більш ніж необхідно показувати реальність війни, масштаби та звірства якої нагадують темні часи Другої світової війни.

Бо жертви трагедії, зрештою, потонуть у повені нестерпних світлин, що ширяться соціальними мережами та ЗМІ. На відміну від цього, виставка задумана як позачасова колекція портретів, яка зосереджується на світогляді та досвіді кожного. Ніби вражаюче свідчення, що підносить цих жертв до щоденних героїв, ця виставка також має на меті вшанувати безцінну роботу фотографів у місцях воєнних дій.

Відданий суспільству відомий фотожурналіст Олександр Чекменьов (1969, Луганськ) завжди був зацікавлений у тому, щоб зафіксувати важке і болісне життя тих, хто залишився або працює в тіні: безхатьки, психічно хворі, шахтарі – усі вони є жертвами провальної пострадянської системи.

Отримавши завдання від The New York Times Magazine фіксувати на камеру українців, що залишилися у Києві, Чекменьов щодня стикався з тими ж труднощами, що й звичайні мешканці: як пересуватися містом, мости якого перекриті, де безпечно спати. Віднайдення дівчинки-підлітка, що ховалася зі своїм котом і другом у підземці київського метро, стало для Чекменьова одночасно шоком (вона нагадала йому власну доньку, що вимушено виїхала до Словаччини) і відправною точкою серії «Мешканці Києва». Відтоді, попри комендантську годину, він встановив безцінний контакт з деякими з цих особливих біженців, терпляче й доброзичливо слухаючи їхні розповіді, їхні запитання, але й вслухаючись у їхню тверду рішучість.

Майстерно створюючи портрети киян у світлотіні, що скидається на голландський живопис золотого віку, Чекменьов підносить цих повсякденних героїв і жертв до справді іконічного статусу.

Подібним гуманістичним підходом незалежна фотожурналістка Оксана Парафенюк (1989 р., Бориспіль Київської області) досліджує через документальну фотографію прояви стійкості і гідності людей, що стикаються з труднощами: еміграція та переміщення в межах країни, воєнне життя людей з інвалідністю.

Якщо інтерес до пам’яті – а отже, і до свідчень, завжди був у її творчості, то зараз він став необхідністю: «Місця, які я знала, змінилися назавжди(…). Зараз, як ніколи, я розумію важливість документування моєї країни, збереження пам’яті про українські міста та українців день за днем».

Її серія «Втікаючи від війни з надією» на замовлення The Washington Post розповідає історію про нелегкий шлях онкохворих українських дітей, що тікають з батьківщини до клініки Unicorn в центральній Польщі, а звідти – у педіатричні центри по всьому світу, де вони можуть продовжувати належне лікування, а отже, мати шанс жити.

Тимофій, 10 років, Євгенія, 9 років, двоє дітей з пухлиною головного мозку, за якими Парафенюк могла спостерігати впродовж довгої і важкої евакуації. Ні криків, ні сліз: лише величезна втома через їхній вкрай тяжкий стан, через години дороги, нескінченні години очікування та невизначеності.

Між виснаженням і стійкістю свідчення Парафенюк демонструє величезну мужність і силу цих українських дітей, світлі очі яких були сповнені надії. Надії на одужання та краще майбутнє.

Керол Глаузер Піду
Куратор, Photo Kyiv

Олександр Чекменьов

Оксана Парафенюк